Моя поезія

                                       ШКОЛА

                      Знайома стежечка веде усіх до школи,

                      Що потопає в зелені й квітках.

                      Ніхто її не забуває і ніколи

                      І буде жити вічно у віках.

                      Дитячий сміх веселий і завзятий

                      Дзвенить у світлих стінах повсякчас.

                      Вона для нас усіх як рідна мати

                      Виховує, навчає з класу в клас.

                      Тут пролітають наші кращі роки,

                      Народжується дружба і любов.

                      Тут пізнаємо ми життя уроки

                      Й сторінки нових книжок відкриваєм знов.

                      І рідна слово, наче те джерельце,

                      Із уст учителя нестримно б’є.

                      Воно навік запало нам у серце

                      Й наснагу до життя щомить дає.

                      Пройдуть роки, промчать мов бистрі коні

                      І засріблиться в косах сивина.

                      Та знову пригадають ті сини і доні,

                      Яка щаслива та шкільна пора.

                                

                           

                                   ВЕСНА

                             Весна. Природа ожила.

                             Вона мов мавка лісова

                             Від сну прокинулась, збудилась,

                             Водою талою умилась.

                             Струмочки весело біжать.

                             Пташки щасливі гомонять.

                             Блакитне небо величаво

                             Проміння сонячне послало.

                             Усе радіє навкруги:

                             Луги, діброви і сади.

                             Радіють люди, славлять весну

                             Квітучу, теплу і чудесну.

                              РІДНЕ СЛОВО

                             Матуся – тепле і ніжне слово.

                             Воно лунає знову і знову

                             Ласкаво,приємно і трохи грайливо,

                             А іноді сумно і трохи журливо.

                             Його ми чуємо із уст дитини,

                             Із уст дорослих доньки і сина,

                             На вулиці, вдома і в магазині,

                             В садочку і в теплім колі родиннім.

                             В нього вкладаємо душу і ласку.

                             В ньому вчувається чарівна казка.

                             У цьому слові музика грає.

                             У цьому слові пісня витає.

                             Пройдуть покоління і навіть віки,

                             Та житиме слово ,,матуся “ завжди.

                             Воно залишається рідним і близьким,

                             До болю знайомим, ласкавим, чистим.

                                   МРІЯ

                      Ви манили мене, Карпати,

                           Ви були моя давня мрія.

                           Ви приходили в сни до мене

                           Та збулась та солодка надія.

                           Велич скель та бурхливі ріки,

                           Шум смерек й ніжний подих вітру –

                           Додаєте снаги та сили,

                           Залишаєте слід навіки.

                           І милуєте погляд пильний,

                           Приворожуєте своєю красою

                           Та ведете високо в гори

                           Таємниці несете з собою.

                           Де побачиш ще стільки дива?

                           Де почуєш чарівні звуки?

                           У Карпатах – чарівнім краї,

                           Що для нас стали справжнім раєм.

                                     КАРПАТИ

                          Карпати – краса неповторна

                          Квітуча, барвиста, весела.

                          До тебе я лину думками

                          У снах бачу твої я села.

                          Смереки високі й потічки,

                          Що дзвоном своїм манять всюди.

                          А квіти на схилах врочисто

                          Поклоном схиляються людям.

                          І звивиста стежечка в гори

                          Веде на високі вершини.

                          З них світ неповторний чарівний

                          В обіймах зливається з ними.

                          Хіба це не диво, не казка?

                          Хіба це не витвір природи ?

                          Такої ще в жоднім куточку

                          Не бачила Божої вроди.

                                   ЗИМОВИЙ ЕТЮД

                          Білим килимом встелилася земля.

                          Замело усі дороги і поля.

                          Одягнулися ліси у пишні шуби.

                          Лиш сумні стоять старі кремезні дуби.

                          Вся природа мов знаходиться у сні.

                          Лиш не сплять красуні вікові.

                          Зелено сплелися віти їх.

                          Білі шапки їм надів іскристий сніг.

                          Ніжно повіває вітерець.

                          Він біжить до лісу навпростець.

                          Тихо пошепочеться з дубками.

                          Ніжно затанцює з ялинками.

                          Ну а потім, вирвавшись на волю,

                          Він гуляє по широкому роздоллі.

                          В кучугури снігу намітає.

                          Із сніжинками у жмурки довго грає.

                          То сховається у видолинку тихо.

                          То знесеться у небесну вись мов лихо.

                          Крутиться і вертиться, стрибає,

                          Він свою роботу добре знає.

                          Та, нарешті, вибившись із сил,

                          Він лягає на пологий схил.

                          Подих свій холодний затамує…

                          Мить пройде - він знову помандрує.

 

                                                     ДОЛЯ

                                 І знову сльози, сльози, сльози,

                                 Мов чисті і холодні роси.

                                 Течуть струмками із очей.

                                 Їх я ховаю від людей.

                                 З них утворилось б ціле море,

                                 Та в ньому не втопити горе,

                                 Яке витримує душа,

                                 Вона ж не вмерла, а жива.

                                 Жива і жити хоче ще,

                                 А де сховати сум той?Де?

                                 Хто твою сповідь слухати захоче?

                                 А серце від жалю ледь-ледь тріпоче.

                                 Бо сум, мов павутини біла нитка

                                 Снує, снує тенета свої швидко.

                                 І тихо у свідомість зазирає

                                 Та вже нові пастки там розставляє.

                                 Лишилась, як билина  в чистім полі.

                                 І в інше русло не повернеш долі...

                                 Та у житті нічого не змінити,

                                 Бо так призначено людині вік прожити.

 

                                               

                                            Півонії

                                 Півонії – пишнії квіти  -

                                         Рожеві, білі, червоні.

                                         Вони посилають привіти

                                         І просяться у долоні.

                                         Ну як цю красу не любити?

                                         Як можна на неї не глянуть?

                                         Як в світі добро не творити?

                                         Півонії ніколи не в’януть.

                                         Півонії мої ви чарівні,

                                         Весняного часу цвітіння,

                                         Приходьте в сни мої дивні,

                                         Мов пишні чудові видіння.

                                         І марево це безконечне

                                         Хотіла б я бачити всюди.

                                         Півонії - квіти кохання.

                                         Півонії, йдіть поміж люди.

                                         Несіть їм свій запах чудовий .

                                         Милуйте їх очі блакитні.

                                         Даруйте їм радість щасливу

                                         Які ж ви , квіти, привітні.

 
                                 

                                     ВЕРБИЧЕНЬКА

Ой ти, вербо, вербо,                        Росту я біля води.

Широкая і розлога.                         До неї віти схиляю.

Хилиш віття додолу                       На вроду пишну свою,

Пишне  й сумне трохи.                   Мов в дзеркало задивляюсь.

Чом журишся ти, вербо?                Милуюся станом своїм,

В яку задуму впадаєш?                   Косами густими й чарівними.

Чом гілля своє гнучке                     І думаю думу собі:

Рівно не випрамляєш?                    Для кого я буду царівною?

                                З ким в парі жити мені?

                                Ділити свою добру долю?

                                Ото ж бо і гнусь до води

                                В тихому смутку й

                                  

                                      

                                    ВИШЕНЬКИ

Поспіли вишні у саду                         І прикро інколи стає,                    

До долу гнуться віти.                         Що не достануть гілки,

Червоні стиглі ягоди                          Бо вишеньки лишають там

Зривають радо діти.                           Такі смачні й чарівні.

Ніжно у кошик їх кладуть                 Руки маленькі простягають.

Пучечок за пучечком.                        Під вишенькою скачуть.

Робота легко йде усім                         Не можуть ради дать собі

І кошик вже з вершечком.                 І мало не заплачуть.

  

                                             САМОТНІСТЬ

Самотність-чотири білі стіни.                 Самотність-це біль і старість.

Самотність-чотири тупі кути.                 Самотність-це жаль і слабість.

Самотність-завжди сама із собою           Самотність-нема у хаті нікого

Із вічною тишею німою.                            Ані дитини, ані старого.

Самотність-терпкий гіркий полин.        Самотність, чому ти віками живеш?

Самотність-ти одна і він один.                 Самотність, чому в хату сум несеш?

Самотність-здається роком хвилина,     Самотність, чому ти двір не залишиш,

А вічністю прожита одна година.            А тільки сльози й журбу там

                                                                                                               колишеш?

                                          ПОЛУНИЧКА

                       Приклонилась низько до землі,

                       Опустила ніжную голівку

                       Ягідка червона запашна

                       Мов красуня у вінку чарівнім.

                       Що за диво гарне ти таке?

                       Де взялося на чарівній грядці?

                       Ну, звичайно, полуничка це.

                       Ягідка жива, немов у казці.

                       Всіх вона заманює до себе,

                       Аромат чудовий свій несе.

                       І смакують діти стиглих ягід

                       Й полуничці дякують за все.

                             

                      ПАМ’ЯТІ ГЕРОЇВ НЕБЕСНОЇ СОТНІ

                      Ми пам’ятаємо Майдан, події й час,

                      Коли ви в небеса пішли від нас.

                      Земля здригалася від плачу матерів,

                      А ви знайшли там прихисток й спокій.

                      По всіх куточках рідної землі

                      Схоронені тіла юнацькі молоді.

                      В батьків зосталась пустка у душі.

                      Чому брати, сини, онуки неживі?

                      За що розпорядилася так доля?

                      Ви розуміли, бо життя – це воля,

                      Це усмішка дитини й щебет солов’я,

                      Це українська мова вільна і жива.

                      Тепер приходите у спогадах і снах

                      Та білим птахом мамі в молитвах.

                      Обіймите і зітрете сльозу,

                      І в смутку залишаєте одну.

                      Але своєю кров’ю довели,

                      Що є ще вірні доньки і сини.

                      Вас з гордістю сьогодні називаєм

                      Герої Небесної  Сотні - ніколи не вмирають!